“Після Крехова все змінилося”: Соломія та її історія пошуку Бога

Написати таку історію, як на мене, непросто. Це заставляє задуматись – і не лише тому, щоб грамотно скласти розповідь, а й щоб дещо глибше замислитись над своїм минулим, навіть якщо це пару років.

Мій шлях до Бога, якщо це можна так назвати, напівусвідомлено почався у 10 років. Тоді у зв’язку з сімейними і не дуже приємними обставинами мамі довелось віддати мене у табір. Мама звернулася до своєї викладачки з Львівської Художньої Академії – п. Лесі Крип’якевич, яка порадила нам табір у Крехові від Фонду Св. Володимира у Львові. Тоді я взагалі дуже боялася бути окремо, жити 3 тижні в наметі з чужими дітьми і взагалі. Але той табір став просто переворотом у моєму баченні навколишнього світу.

Крім життя в наметі в дощ і погожі дні, неймовірних пісень під гітару біля вогнища, ігор і спорту, які організовували для нас запрошені виховними, – це були також зустрічі з братами Крехівського монастиря. Щороку двоє монахів з дозволу отця-магістра приходили до нас у табір і давали нам науки, а іноді просто грали з нами у футбол чи співали пісень. Серед тим монахів-новиків, до речі, був і о. Ілля Фіголь, якого ми всі добре знаємо, і о. Йосафат Хаймик (тепер – ректор семінарії у Брюховичах). Пісню авторства о. Йосафата я пам’ятаю й досі. Можливо, ми заграємо її на зустрічі молоді.

Ці дні, проведені в таборі, а навіть і роки – бо відтоді я їздила в табір майже щороку – змінили фактично все. Були різні табори і різні діти у Крехові, а ще – у Гошеві, де відбувався схожий табір на базі жіночого монастиря Сестер Пресвятої Родини. Але там незмінно мав бути Бог, інакше таких змін, які ставалися, ніхто б з нас не осягнув – це точно.

Табір у Крехові виходив далеко за рамки літа. Там я зустрічала нових друзів, ними ставали і брати, які могли і радили у важкі хвилини, як вчинити краще, хоча й самі всього ще не знали – після приходу до монастиря це все ще час дуже романтичного погляду на світ, а також дуже ідеалістичного. Але ми всі росли разом, ділилися своїми радощами чи проблемами, і це допомагало нам – кожному у власному покликанні. Бог був з нами зажди.

Пізніше усі ці шляхи та місця дуже перетиналися в моєму житті. Зовсім недавно ми з молоддю їздили відпочивати до Гошівського монастиря сс. Пресвятої Родини, який за 10 років значно відбудувався. А для мене це було як повернення в дитинство.

До речі, у Крехові в 10 років я вперше пішла до Сповіді і до Причастя. Памятаю, мене сповідав старший священик, у церкві було пусто – нашу групу привів брат спеціально для Сповіді і на Літургію. Після всього я вийшла надвір, і хоч в мене ще не було зовсім ніяких на-совість-давлячих гріхів, але я відчула себе легко і впевнено. Це незабутнє відчуття – свободи.

У кожному віці я сприймала себе і своє місце у Церкві і назагал по-різному. Дехто вважав мене моралізаторкою, і, може, я такою і була. А дехто – святою, і варто було мені зробити щось не так, як від мене відверталися і зневірювалися у всьому тому, про що я комусь розповідала (сповідь, церква, і як це чудово). Це важко – нести відповідальність, особливо, коли не усвідомлюєш цього до кінця.

Але вже відтоді, як я прийняла перше Причастя в Крехові, мене зажди тягнуло туди щось. Щось, заради чого я приводила туди своїх друзів, і вони знаходили там кожен щось своє. Ми могли там отримати просту пораду від знайомого священика або просто щирий погляд і слова «а… я ту малу звідкись пам’ятаю…» Нас любили, зовсім не знаючи. І для нас – юних дівчат і хлопців, які приїхали просто помолитися до Крехова – це було щось неймовірно щире. Можливо, ця наївна віра і дотримала нас до того, що ми й досі в Церкві, і є в тому віці, коли можемо усвідомити, у що і для чого ми віримо. І що ми можемо дати іншим.

Цей мій шлях до Бога – це тисячі історій, і часом розчарування, але це те, що сформувало мої погляди і віру, яка б вона була недосконала, сьогодні.

Сьогодні Церква є для мене тим середовищем, яке завжди буде охоплювати сфери зацікавлень, менші за розміром. Церква вміщає всі ці сфери в собі, і я не скажу, що я цього не хотіла. Відтоді, як Бог увійшов до мене з Першим Причастям.

Соломія, 23 роки

Leave a comment

Your email address will not be published.


*