“Те, що ми маємо стільки вірних, то є Божа ласка і Боже благословення”, – інтерв’ю з о. Рафаїлом, парохом храму св. Василія Великого у Києві

У жовтні 2013 минув десятий рік, як отець Рафаїл сповнює душпастирську опіку над вірними храму святого Василія Великого у Києві. У цій розмові ми познайомимося ближче з отцем.

Коротка біографічна довідка:

1971 р. – народився у м. Коломия.

6 березня 1990 року – вступає до монастиря отців-василіян на Ясну Гору в Гошеві.

1991 рік – приймає чернечий постриг з іменем Рафаїл у Крехові та відбуває там новіціат (магістр – о. Теодозій Янків).

1993-1998 роки – навчається у Варшаві.

Червень, 1998 рік – Владика Юліан Гбур в соборі св. Юра у Львові висвячує о. Рафаїла на священика.

1998-2001 рік – служіння в Жовкві у храмі Христового серця та монастирі Христового Різдва.

2001 рік – о. Рафаїл був переведений до Києва, щоб продовжити своє служіння у монастирі св. Василія Великого. Починає розвивати пастирське служіння для вірних греко-католиків.

6 жовтня 2003 року –  Декрет Блаженнішого Любомира (Гузара) про заснування при монастирі парафії. Отець Рафаїл стає першим парохом.

– Розкажіть, як ви починали свою дорогу до священства?

– До монастиря я вступив відразу після того, як Церква вийшла з підпілля – я став першим кандидатом (кандидатура – початковий випробувальний етап на дорозі монашого служіння). На той час діяло лише три монастирі: у Червонограді, у Львові – святого Онуфрія та у Гошеві на Ясній Горі, куди я вступив на новіціат. Приймав мене в монастир о. Макарій Грень, велика людина молитви, ісповідник віри.

Чернечий постриг (облечини) давав мені разом з о. Макарієм отець-магістр Віктор Батіг. І я прийняв ім’я Рафаїл.

– А чому саме це ім’я?

– Хотів бути Йосифом, – сміється отець. Але отець Макарій порадив взяти собі ім’я Рафаїла. “Це ім’я одного з трьох архангелів, і воно вам підходить. Ви є Роман, і нехай ваше ім’я розпочинається на ту ж літеру – ім’я безтілесних сил, тобто Рафаїл”, – сказав о. Макарій.

Не знаю, чому воно мені підходить, але я погодився і прийняв це ім’я.

– Кого б ви назвали серед Ваших духовних наставників, які провадили Ваше духовне життя протягом новіціату?

– Найперше я б згадав отця Ігнатія Янтуха. Разом з о. Макарієм Гренем енкаведисти вивезли  його в 1947 році з Гошівського монастиря. Отця відправили до Сибіру на заслання, де він пробув  довгі роки. Ці отці перші прибули після переслідувань: один як ігумен, другий як сповідник і духівник новіціату на Ясну Гору в Гошів.

Того ж 1990 року в липні з Польщі прибув о. Теодозій Янків, який став нашим духовним провідником і магістром новіціату в Гошеві, а пізніше всіх нас забрав до Крехова – колиски василіянського Чину в Україні. Восени 1990 року частину монастиря було передано отцям-василіянам і 2 роки ми проводили у Крехові з магістром о. Теодозієм, який постарався, щоб перші 9 новиків поїхали на студії до Варшави.

– Як виглядало Ваше навчання у Польщі?

– 6 років я навчався у Варшавському університеті св. Івана Хрестителя (тодішній Вищій духовній семінарії св. Івана Хрестителя).

У семінарії ми навчались, як у школі. Жили в Варшаві у монастирі Успення Пресвятої Богородиці на вулиці Медовій. Нашим духовним провідником був о. Йосафат Романик – проповідник, історик, який перед війною також жив і навчався в Крехівському монастирі на новіціаті, пізніше – в Лаврові та Добромилі.

Головним настоятелем монастиря у Варшаві,  а також протоігуменом провінції був теперішній Владика Василій (Медвіт). Коли я вже закінчував навчання, його було проголошено єпископом і місію бути головним настоятелем було передано теперішньому Владиці Володимиру (Ющаку), який є тепер єпископом Вроцлавсько-Ґданським.

– Вірні храму дуже люблять Ваші проповіді. Хто розвинув у Вас дар проповідування протягом навчання?

– Гомілетику в семінарії викладав нам кардинал Юзеф Глемп, Архієпископ Варшави, менше місяця тому його не стало. Як викладач він був дуже строгий та вимогливий. Нам було важко говорити проповіді, бо думали по-українськи, а проповідь мусили перекладали на польську.

Для практики проповідника багато я почерпнув з досвіду спілкування з о. Теодозієм Янківим. У Крехові він, будучи нашим магістром, щовечора давав нам до роздумування коротеньку проповідь. Багато з них я записував, ще більше запам’ятав.

У Польщі після висвячення на диякона я подорожував разом з Владикою Іваном Мартиняком, Митрополитом Перемисько-Варшавським, та прислуговував йому як диякон на архиєрейських літургіях. Тоді я мав нагоду слухати його змістовні і величні проповіді.

– Чи не хотіли Ви залишитися у Польщі для служіння священиком для української діаспори?

– У Польщі навіть не було думки мені залишатись, бо я чекав, щоб закінчити студії і повернутись на рідну українську землю, де треба було працювати. Я був з першого випуску, коли висвятили найбільше священиків-василіян: усього восьмеро. Серед чотирьох перших у 1997 році був наш ігумен о. Василь Тучапець, а на другий рік на свято Зіслання Св. Духа у на Святоюрській горі висвятили мене. Святителем став уже покійний Владика Юліан (Гбур), єпископ Стрийський.

– Куди Вас направили після закінчення семінарії у Варшаві?

– Три роки служив я священиком в храмі Пресвятого Христового Серця у монастирі Різдва Христового у Жовкві.

Проте у 2001 році настоятелі нашої провінції – о. протоігумен Йосиф Будай,  а також о. протоархимандрит Діонісій Ляхович попросили мене, щоб я залишив Жовкву і поїхав до Києва, бо перед приїздом Папи наша Провінція завершила будувати монастир у Києві. Збудував його всіма знаний, улюблений і перший ігумен цього монастиря о. Теодозій Янків.

На його прохання мене було переведено в Київ. Звичайно, зі сльозами на очах покидав я Жовкву. Я це місто дуже любив, бо про Жовкву ще з дитинства читав багато старих “Місіонарів”. Із дитинства мав мрію побувати там. Навіть і не думалось, і не снилось, що я буду робити у прекрасному храмі Христового серця та на той час зруйнованому монастирі Христового Різдва перші кроки свого священичого служіння.

Жовкву не хотів покидати ще й тому, що це велика парафія, тисячі вірних, які приходили кожного дня і я дуже звик до людей. Кожного року під час літніх канікул отець протоігумен – в той час Теодозій Янків – давав мене до цього чудового монастиря. Молодь, діти виростали на очах. З багатьма був знайомий особисто – з родинами, сім’ями, і жовківчани  мене любили.

Коли в 2001 році мені запропонували залишати Жовкву і йти до Києва, я дуже не хотів іти, бо казав “куди йти? Порожня церква, людей немає, що я там буду робити?” Але отець-протоархимандрит Діонісій Ляхович під час канонічної візитації в Жовкві покликав мене до себе і каже: “Отче Рафаїле, я вас дуже прошу, не заставляю, але прошу, – хоча мав право, звичайно, під наказом обіту послуху мене відправити до Києва. Цього він не зробив. – Разом з о.-протоігуменом підіть в Київ і побачите: Бог буде благословити. Приїде Папа Римський Іван Павло ІІ і на початок вашої праці будете мати благословення особливе, а за рік-два будете мати людей”.

Коли я прийшов до Києва, так воно і сталось. Побачив 5-10 людей після візиту Блаженного Папи Івана Павла ІІ, який відвідав наш храм, молився в цьому храмі, благословив його. Після візиту Блаженного Папи я побачив, як 10-15 людей почали ходити до нашого храму першого літа-осені 2001 року.

 Спочатку я зневірився, навіть думав просити протоігумена, щоб іти до іншого монастиря, але отець Теодозій каже: “Молімось, гарно просімо, проповідуймо. Маємо вже чудовий чоловічий хор в церкві, а Господь Бог буде своє робити. Ми ж робім своє, що від нас залежить, а Господь буде робити чуда через нашу працю, через наше життя, через відкритість до всіх людей доброї волі, які переступали через поріг того храму”.

І так, направду, з кожним роком число вірних зростало. Ми розпочали парафіяльну діяльність. Блаженніший Любомир Гузар надав нам статус парафії, я був першим парохом цього храму. Тоді якось ми почали бачити ті плоди, не скажу, нашої, праці, бо то собі не треба нічого приписувати. Те, що ми стільки маємо вже сьогодні вірних, стільки молоді і дітей – то є Божа ласка і Боже благословення. Бо починали ми нашу працю в храмі з однієї Літургії, утреню і вечірню. Єдина Служба Божа була вранці. Пізніше ми зробили дві Служби Божі у неділю, бо побачили, що людей вже більше, їм уже в храмі тісно.

З кожним роком ми бачили, що число вірних зростає і на сьогодні вже маємо три Служби Божі. І вже людям теж тісно, треба робити четверту. Але ми собі це не приписуємо, хоча, звичайно, то є Боже благословення, зріст, розквіт нашої парохії. Я завжди кажу, що це є молитва і особливе заступництво для нас Блаженного Папи Івана Павла ІІ, який дуже любив Україну і який перший переступив поріг щойно збудованого храму, ще не освяченого. Молився у храмі, благословив його і благословив початки нашої праці. А з його благословення видно, що Господь Бог направду діє і буде діяти, наша парафія буде зростати, скріплюватись і працювати дальше для слави Божої, для добра Церкви, для добра нашого народу.

– Ви є парохом храму від 2003 року. Скажіть, які спільноти діють при парафії Св. Василія Великого?

– У нашій парохії від самих початків проводимо катехизацію дітей, і це дуже важливо, бо сьогодні виховуємо дітей, а завтра будемо мати добрих вірних. Тільки за останній рік ми похрестили 252 дітей. З кожним роком збільшується кількість дітей до першої сповіді та причастя. Через 5-10 років їх буде вже не 52, але, думаю, 152. Це гарно, бо ті родини, ті сім’ї, яких ми катехизували, тепер є вірними нашого храму, народжують і виховують дітей, і, звичайно, їх вони приводять до храму.

При храмі найбільша увага присвячена дітям. Сестри-служебниці кожної неділі катехизують їх та приготовляють до першої сповіді. Катехитка Мар’яна зустрічається з наймолодшими парафіянами нашого храму, дошкільнятами.

Теж при храмі приготовляємо подружні пари до важливого етапу – подружнього життя, до вінчання. Кожного понеділка християнський психолог, а кожної середи – священик проводить зустрічі, приготовляючи їх до Таїнства шлюбу. Крім того, кожної неділі о. Роман проводить зустрічі з молоддю, де відбувається читання святого Письма, роздуми над Словом Божим, молитва, а також – екскурсії до святих місць, культурні заходи.

При храмі діє спільнота “Калео”, проводиться курс “Альфа”. Спільнота має на меті проповідь Христа і поглиблення віри у Бога. На цих зустрічах читається Святе Письмо, роздумується над ним, є спільна молитва і трапеза, ділення в групах. Це все існує для того, щоб люди пізнали Бога, одне одного та заприязнились. При нашій парафії є невеличка спільнота “Рух назаретанських родин”, також – зустрічі для СУМівців.

– Ви є духовним провідником спільноти “Матері в молитві”. Розкажіть детальніше про місію спільноти.

– Ця спільнота діє вже 2 роки. Якось так вибрали мене матері. Я з ними зустрічаюся кожного місяця – у першу і третю суботу. Ми збираємося у храмі з матерями і всіма бажаючими і молимось за дітей: за благословення Боже, за навернення і добру долю, за здоров’я не тільки тих дітей, яких приходять матері, а й за всіх дітей нашої парохії та за дітей цілого світу. Читаємо Святе Писання, молимось вервицю, акафіст та молебень, маємо духовні подорожі – паломництва до святих місць. Вже їх було дві. Отець Роман їздив у травні 2012 року у Крехівський монастир та в Жовкву, відвідав святі місця та чудотворні ікони у Крехові та мощі св. мученика Партенія в Жовкві. А в жовтні 2012 року я їздив зі спільнотою на Ясну Гору в Гошів, де ми теж цілий день перебували в молитві й духовних роздумах, відбували Хресну дорогу, молилися на вервиці.

Цього року, як Бог нам позволить, поїдемо в Івано-Франківський монастир Христа-Царя і в монастир в Погоню, де є чудотворна ікона Матері Божої. Там хочемо пробути день в молитві.

Також кожної останньої п’ятниці місяця ми молимося з вірними на вервиці за благословення Боже на наш український народ, а також за з’єднання всіх Церков.

– Щоразу, прийшовши до храму, ми бачимо дбайливо укладені квіти біля ікон, а на свята – чудові екібани при тетраподі. Де ви набули цього дизайнерського хисту до праці з квітами?

– З дитинства моя мама та моя покійна бабуся привили мені любов до квітів. Жоржини, чорнобривці, хризантеми, троянди, які доглядали мама з бабусею. Багато мене запитують: “Отче, звідки ви так любите квіти, як у вас так виходять композиції й екібани?” Я не можу дати відповіді. З дитинства я звик, що кожної неділі на нашому столі мав бути гарний букет з живих квітів. Я старався його укладати сам.

З дитинства відвідував чудотворні місця, які в той час були переслідувані, закриті, знищені. З вірними греко-католиками підпільної Церкви з м. Коломия пішки ми ходили в Зарваницю. Я відбув 5 піших прощ ще з 8 класу. Ми йшли 3 дні. Ходили ми і до Грушева, де об’явилась Мати Божа і провістила дальшу долю України.

Що я міг привезти до чудотворного місця? Звичайно, молитву, добре щире серце і, хоч деколи це було незручно, але я з дому віз гарний букет живих квітів. Купував вазу, батьки давали гроші, і віз живі квіти. Пізніше, коли я пішов в монастир, з квітами треба було дуже часто мати справу. Плащаниця, Різдво, ялинки, храмові празники у Крехові, у Жовкві і у Варшаві. Оформлення завжди доручали мені – знали, що я люблю квіти. Я їхав з отцем-настоятелем на ринок і пізніше укладав ті квіти, деколи й цілу ніч. Не знаю, звідки мені той дар – мабуть від Господа Бога, бо не кожен його має. Я собі його не приписую, але якось так з кожним роком це мені виходило краще і того мене ніхто не навчав.

У Києві маємо праці багато. Перед великими празниками мені допомагають укладати екібани дизайнери. Квіти і кольори підбираю я і кажу, як вони мають укласти. А на звичайні неділі і свята прикрашую храм я. І дякую Богові, що дає мені силу і бажання.

Також прикраси є заслугою вірних, які складають свої пожертви на квіти для храму. Стараємося завжди, щоб храм був чистий, гарний і прикрашений. Бо храм – є місцем живої присутності Бога, і гарно, щоб це місце було прикрашено квітами.

– Дякую за цікаву розмову, отче. Слава Ісусу Христу!

Розмовляла Соломія Щур

zp8497586rq

3 Comments on “Те, що ми маємо стільки вірних, то є Божа ласка і Боже благословення”, – інтерв’ю з о. Рафаїлом, парохом храму св. Василія Великого у Києві

  1. Маріанна // 03.03.2013 at 14:46 //

    прочитавши це інтев”ю принесло мені багато радості і втіхи,О,Рафаїл людина від Бога він допомагае і врадості і вгорі своею молитвою,А пишу про це бо вцьому храмі я пережила най важчі місяці свого життя,О,Рафаїл і всі монахи мені допомогли молитвою і добрим словом,ДЯКУЮ БОГУ І ВАМ УСІМ БРАТАМ за молитви!

  2. Оксана // 24.02.2013 at 22:44 //

    Дякую, отче Рафаїл за Вашу працю! Многих Вам літ!

  3. Ігор // 24.02.2013 at 21:57 //

    цікаве інтерв’ю!

Comments are closed.