Віра моєї дитини

Молодим батькам часто здається очевидним, що їхня дитина у майбутньому мислитиме так само, як вони, перейме ту ж саму систему цінностей, буде добрим християнином, католиком. Минає кільканадцять років – і трапляється, що батько підлітка чує рішучу заяву: «Не хочу ходити до церкви. Я не вірю в Бога!»

Останнім часом нерідко стикаюся з ситуацією, коли підлітки або й уже дорослі діти віруючих батьків відходять від Церкви, або щонайменше дистанціюються від неї. Щоразу постає питання: чому?

Бачу страждання батьків, які виявляють, що дитина керується у житті інакшими цінностями, ніж ті, що важливі для них. Вони тоді відчувають сум, провину, злість, страх, біль… Думають, де зробили помилку, в чому підвели, що скоїли поганого. Не завжди відповідальність лежить на них, але варто усвідомлювати, що зв’язок дитини з батьками має дуже сильний вплив на формування її зв’язку з Богом.

 Волання про близькість

Фундаментальною справою є якість зв’язку дитини з батьками. Автор книжки «Твоя дитина потребує тебе» Росс Кемпбелл пише: «Без сильного, збудованого на любові, зв’язку з батьками дитина реагує на їхні розпорядження злістю, образою, ворожістю. Вважає прохання чи вказівки батьків «причіпками» і старається їм противитися. У проблемних випадках дитина починає на кожне звернення батьків реагувати так вороже, що її загальне ставлення до батьків (а потім – до всіх авторитетів загалом, також і Бога) перетворюється на роблення геть усього навпаки, наперекір тому, чого від дитини очікують».

Основоположні психічні потреби дитини – це любов, безпека, приналежність, доброзичливе сприйняття. Аби вони були задоволені, батьки мають свідомо творити свою виховну систему: пам’ятати про те, що дитячі переживання треба розуміти, обдаровувати дітей теплом, любов’ю, ставити їм виразні, зрозумілі вимоги і бути послідовними у навченні дитини відповідальності. Тоді в дитині розвивається постава довіри, відкритості, входження в контакт, що дає їй змогу знайти себе і в стосунках із Богом.

Бути справжнім

Ключовим виховним принципом є істинність життя батьків. Неможливо виховати дитину за принципами, які самим батькам невластиві, чим вони неспроможні щодня жити. Це стосується кожної сфери життя, а тим більше релігійної. Для дитини дуже важливо бачити, що батьки живуть згідно з тим, чого самі від неї вимагають. Молитва батьків, сімейна молитва, участь у таїнствах, життя вірою на щодень показують дитині, що це – норма, а вона пізніше все порівнюватиме з цією нормою, навіть переживаючи кризу віри, сумніви чи бунт.

Якщо батьки насправді живуть своєю вірою, для дитини це поступово стає чимось природнім, що вона пізніше реалізує у власному житті. На моє переконання, якщо батьки справді вірять в Ісуса Христа, то їхні діти, рано чи пізно, знайдуть у своїх серцях заклик піти за Ним.

Для батьків також важливим є уміння переказувати суть віри і давати свідчення про свої власні стосунки з Богом. Родина повинна мати час на розмову з дитиною про Бога, історію спасіння, про те, що це означає для нашого сьогоднішнього життя.

 Здоровий бунт

Однак можна спитати: а що коли підліток рішуче виражає небажання щодо Церкви чи Господа Бога? Як реагувати?

По-перше, варто пам’ятати, що метою періоду дозрівання є, серед іншого, будування дитиною почуття самодостатності та набуття автономності. Тому підліток повинен віднайти своєрідне дистанціювання від світу батьків, аби могти довизначитися. Цьому служить і з.зв. період юнацького бунту, боротьба з авторитетами, відкидання цінностей, пропонованих дорослими. Ці явища особливо посилюються, коли виховна система, застосовувана батьками, містить багато обмежень і контролю. Інколи трапляється, що дитина не порушує таких тем у розмові з батьками, оскільки боїться мати власну думку, а в глибині душі бореться з сумнівами.

Через це, парадоксальним чином, ситуація, коли дитина виявляє свій бунт і розмовляє з батьками на цю тему, несе в собі дуже позитивний сенс, оскільки свідчить про існування доброго зв’язку поміж батьками й дітьми та про простір свободи, в якому дитина може вільно говорити те, що думає. І тут батьки опиняються перед нелегкою ситуацією, оскільки така недвозначна декларація викликає складні емоції, які часом провадять до негативних реакцій – відкинення дитини, примушування до релігійних практик, залякування або ж надмірного контролю та втручання в її життя. Такі реакції батьків не раз виявляють брак їхньої власної зрілості, інколи – незнання власної віри та страх перед складними запитаннями. Але ж дорога розвитку віри завжди містить момент сумніву, вагання і криз, із якими потрібно впоратися. Постає потреба когось, хто зможе назвати на ім’я ці сумніви, допоможе знайти відповіді на питання, або надасть емоційну підтримку. І такою є роль батьків щодо підлітка, який збунтувався або увійшов у сумніви.

Коли дитина каже, що не ходитиме до церкви або що не вірить у Бога, це означає, що в неї якась проблема. Тому з дитиною варто розмовляти, аби зрозуміти, в чому ця проблема полягає і як тут можна зарадити. Під час розмови дитина має змогу побачити, що для батьків її клопоти важливі, що вони хочуть допомогти. Навіть якщо одразу ж не настане зміна мислення чи ставлення, то будується довіра до батьків і шанс на зміну в майбутньому. Однак пам’ятаймо, що така розмова – то не битва аргументами і не переконування силоміць. Вона має бути насамперед слуханням того, що дитина каже, і діленням із нею своїм дорослим досвідом. Спокійна розмова дає шанс на зміни, допомагає вийти з затверділих мисленнєвих схем; до слова кажучи, інколи це більше потрібне нам, дорослим…

Зріла терпеливість

Варто, може, ще поглянути на ситуацію, коли попри всі батьківські зусилля доросла дитина, однак, обирає інакший спосіб життя, відкидаючи пропоновану систему цінностей. Це напевно не час, аби терміново старатися виправити якісь можливі помилки минулого. Що батьки можуть зробити, то це будувати зрілі стосунки з дорослою дитиною і молитися за неї. Гадаю, добрим прикладом є ставлення св.Моніки до її сина, св.Августина. Наполеглива молитва матері принесла плід глибокого навернення її дитини.

Аби допомогти дитині у розвиткові віри, варто – без огляду на її вік – пам’ятати про елементарний зв’язок любові, уважне слухання і ставлення до дитини з повагою. А над усе належить потурбуватися про власний тісний зв’язок із Богом.

Беата Гелізанович, «Час Серця»

http://www.credo-ua.org/2012/10/70228

Leave a comment

Your email address will not be published.


*