Молодіжні спільноти: переосмислення негативного досвіду
Спостерігаючи за діяльністю різних спільнот, я часто беру до уваги їхні позитивні сторони, щоб при нагоді запозичити щось добре, корисне. Свідомо не акцентую на недоліках, бо вони є всюди і завжди: ми – люди, рясно продукуємо недосконалість, і це не причина засмучуватися. Лише заклик не тупцювати на місці у своєму розвитку.
Але сьогодні, користуючись нагодою “Теми місяця” про молодіжні спільноти, все ж хочу підсумувати власне негативні аспекти, про які варто знати тим, хто хоче створити спільноту, і тим, хто вже в ній перебуває. Щоб вилікувати рану, її треба виявити. Щоб прийти до вирішення проблеми, її треба визнати. Ця загальновідома правда спонукала мене все ж задуматися й проаналізувати весь мій (теоретичний і практичний) спільнотний досвід і виокремити ряд, так би мовити, хворіб чи ризиків, на які наражена молодіжна організація у процесі своєї діяльності.
Медична картка МХО:
– “Гурток взаємної адорації” (таку назву я почула вперше від отця Олександра Ройка). Коли люди збираються навколо вищої ідеї служити Богу, державі чи ближньому, то часом збиваються з правильного курсу. В цьому є щось подібного як в біблійній історії, коли учні запропонували поставити намети на горі Тавор, бо добре їм було поруч з Ісусом, Мойсеєм та Іллею… Часом нам так добре, що не хочемо більше нікого впустити ані до свого серця, ані до своєї спільноти. Приходять нові люди, але всі вони почергово здаються нам якимись не такими, немов би ми підсвідомо бачимо в них ворога – того, хто може порушити наш спокій, комфорт, нашу безпеку і затишок. Ми стаємо в тісне коло біля Христа і не даємо іншим доступитися до Нього, заступаємо собою Бога.
Не знаю, чи була я коли-небудь у ролі тієї, яку не хотіли прийняти до себе. Якось так велося, що завжди мала стосунок з людьми, яким було цікаво мати новий досвід і спілкування. Завдяки цьому доброму прикладу я теж навчилася бути відкритою і не робити штучних поділів, сепарації, автономій чи спільноти в спільноті. Але в спостереженнях, у співпраці з іншими бачила, що така проблема існує. Люди бояться впустити до себе інших. Бояться відкритися, бути нараженими на вивчення, що хтось виявить певні недоліки. Або ж не мають сили, часу, спроможності (так їм здається) подарувати увагу ще комусь, хоча б одному.
Так ми перебуваємо в ілюзії, що наша спільнота є спільнотою – насправді ж це “гурток взаємної адорації”, де люди забезпечують одні одним вищу самооцінку і соціальну адаптацію чи приналежність. На жаль, це проблема серця конкретних людей, яка свідчить про те, що вони, мабуть, ще не готові прийняти Христа, хоча декларують протилежне і вже постфактум. Звичайно, кажу це не для осуду, а швидше для самоаналізу, взиваючи до своєї і вашої совісті.
– Страх стати єретиками. Ця хвороба характеризується якимось своєрідним паралічем (вибачте мені рясне вживання медичної термінології), так ніби страх помилитися паралізує будь-які порухи людської душі. Теми до розмови затабуйовані (від слова “табу”), члени спільноти, коли на вивченні Святого Письма розважають над фрагментом, часто займають позицію “крок вправо – крок вліво – розстріл”, лише побожно хитаючи головою на коментарі священика. Можливо, справді не мають своїх думок. А можливо, не розуміють, що можуть їх мати, і блискавка з ясного неба за це нікого не поразить?
Не знаю звідки береться оцей забобонний страх думати, розважати, чутися вільно під люблячим Батьківським оком Бога. Бо воно власне таке. Чи це від браку довір’я? Чи це ще пережитки якоїсь старої і вже не зовсім відомої мені системи?
Найважче бачити, коли люди побожно не читають Святе Письмо. Доводиться чути, що це лише для вибраних. Бо можна помилитися і щось не так потрактувати, тому краще благоговійно віднести Біблію на покуття.
Це саме стосується активності на парафії, діяльності молодіжних груп, проведення заходів. Ніби є активність, але немає ініціативності, бо є страх бути самозванцем. Складається враження, що такі спільноти завмирають у зародку, і лише вмілий духівник може їх розворушити та навчити ходити самостійно.
– Надмірна конкурентна спроможність. В межах здорового спортивного азарту нічого в конкуренції немає зайвого. Адже коли члени спільноти намагаються бути кращими, змагаються, тоді вони взаємно зростають. Але якщо боротьба набирає характеру міжусобної брані, то спільнота стає хворою: ракові клітини множаться, й організм у небезпеці. На це хворіють окремі спільноти, які також можуть у такий спосіб конкурувати між собою, або ж навзаєм очорнювати одні інших. Звісно, не обов’язково говорити це явно, достатньо поміж собою, десь, де не чує конкурент. Але справді немає нічого таємного, що не стало б явним. Важко приховати ворожість. І в результаті спільноти, які покликані бути пазлами однієї великої справи Спасіння, залишаються несправними, недорозвинутими організмами, які інстинктивно борються поміж собою. Ефективність діяльності дорівнює нулю або числу, близькому до нуля.
Звісно, не треба впадати в іншу крайність, коли всі всіх на стільки люблять, що нівелюють власні об’єктивні розбіжності, хочуть злитися в одну кольорову масу без ідентичності та харизм.
Золота середина – перебувати у братній любові, спільно сповідувати цінності, а коли виникне спокуса якось виділитися чи здобути авторитет – робити це не коштом нівелювання вартості іншої спільноти, а працею і зусиллями, що часто потребують співпраці й аналізу досвіду інших.
Зростання спільноти – це дія Святого Духа. Треба піддатися Його благодатному впливу, щоб сам Господь провадив серця кожного, хто Йому відкривається. Саме Він – Утішитель, саме Він – Вчитель і Порадник, це Той, Хто завжди даватиме нам можливості до розвитку, бо прощає помилки і кличе до нас “Не бійтесь!” У Своїй мудрості й доброті створив нас людьми, які можуть невпинно прагнути до досконалості свого Творця.
Тому аналізуймо, думаймо, молімося і просімо проводу, щоби наші спільноти не закривалися самі в собі, не завмирали та не пожирали одні одних.
P. S.: Будь-яка схожість з реальними спільнотами є випадковою і не входила до наміру автора.