Неділя Успення св. Анни, матері Пресвятої Богородиці (текст)
Помноження хлібів, яке Христос здійснив в сьогоднішній Євангелії, згідно традиції Церкви, святоотцівської традиції вказує на Євхаристію. Євреї очікували Месію, який дасть їм поживу, яка могла б їх наситити. І Христос справді дає їм цю поживу, тому-то після цієї події вони хотіли проголосити його царем. Проте Христос вказує їм на глибше розуміння чуда помноження хлібів, яке вони не здатні були сприйняти. Вони залишилися заручниками своєї культури, ментальності, мислення, власного національного егоїзму через який і розп’яли Христа.
Сьогодні хотілося б сказати про цю їжу, яку дає Христос і яка веде до вічного життя – про Євхаристію. Одна з головних психічних потреб людини – це потреба схвалення і любові. Ми часто шукаємо цього в людей і зазнаємо розчарування і гіркоти. Віра ж каже, що насправді нам потрібне лише одне – щоб нас прийняв Христос, а Він завжди нас приймає. Іван Павло ІІ сказав: «У причасті не так ти приймаєш Його, як Він приймає Тебе, приймає таким яким ти є. Приймає, тобто схвалює і любить».
Тому кілька слів про любов Бога і людську любов. Інколи вважають, що ми не можемо пережити любові Божої, не відчувши любові людської. Досвід любові божественної і досвід любові людської, тісно між собою пов’язані. Зазвичай любов Божа передається людьми. Однак це не означає, що ті хто в дитинстві зазнали мало любові, нездатні любити. Діти, що часто відчувають брак уваги до себе з боку власних батьків, брак їхньої любові, тому що для батьків є важливішим щось інше, мають дуже чітке уявлення про любов. І це не втеча від холодної реальності, а справжнє відчуття того, що вони не самотні, що існує любов, більша й надійніша за любов до них їхніх батьків. Брак любові змушує дітей мріяти про іншу любов, яка б їх справді огортала, в якій вони почувалися б у безпеці, на яку вони могли б покластися.
Одна жінка, що мала «холодну» матір, розповідала, що в дитинстві постійно бавилася в «святу» родину. Зі своїми ляльками поринала в гру, де були ролі мами, батька та дітей. В цій грі вона виявляла свою тугу, потребу за ніжною та глибокою любов’ю батьків. Переживши надто мало ніжності від своєї матері, вона дарувала цю ніжність сама собі – у грі. Незважаючи на холод, якого вона зазнала вдома, вона точно знала, що таке любов. Отже в нашому серці, незалежно від нашого досвіду, є уявлення про любов. В нас закладено здатність любити. Інакше ця дівчинка ніколи б собі не уявила любов батьків до дітей у грі з ляльками.
Довірившись оцим образам любові і глибоко закладеній в нас здатності любити, ми припинимо жаліти себе, мовляв ми надто мало зазнали любові. Хоча при згадці про брак любові в дитинстві й надалі буде боляче. Але замість того, щоб нарікати ми звернемося до джерела любові, яке незважаючи на все, б’є всередині нас.
На жаль, через те, що ніжність в родині засуджувалася, що було надто мало любові, багато людей не вміють по справжньому любити самих себе. Дехто повністю в дорослому віці узалежнюється від любові інших. Вони вважають, що живуть лише тоді, коли відчувають чиюсь люблячу близькість. Було б добре тоді, щоб такі люди подумали, чи здатні вони подарувати близькість собі самі, любити самі себе. Оця жінка, котра бавилася з ляльками «в святу родину», сама дарувала собі люблячу близькість. Дитиною вона точно знала, що може любити себе, навіть попри те, що ніколи не зазнавала вдосталь любові батьків.
Любов відчуває кожний. Ми не повинні зациклюватися на любові інших, бо так робимо себе від них залежними. Любити можемо завжди. Ми самі вирішуємо, чи любити себе самих, безумовно себе сприйняти і ніжно та чуйно до себе ставитися.
Без сумніву це велике терпіння, страждання протягом усього дитинства відчувати брак любові. Тому наступним кроком для нас, попри нашу здатність любити самих себе, мало б бути запитання чи можемо уявити собі, що ми люблені Богом. Я вже сказав на початку, що Бог любить нас беззастережно і саме на основі цієї любові кожен з нас може розвиватися. Бог не ставить нам умов, не узалежнює свою любов, від нашої поведінки, від того праведні ми чи грішні.
Одна молода жінка розповіла, що її батьки були алкогольно залежними. Зрозуміло, що про ніяку любов батьків до дітей в цій сім’ї не йшлося. Для неї єдиним способом витримувати цей брак любові в дитинстві були часті відвідини церкви. Сидячи перед іконою Богородиці, вона плакала, а потім відчувала як глибоко в серці в неї входив мир, їй ставало затишно. Вона відчувала любов, що йшла до неї від Марії. Ця дитина мала здорове відчуття того, що крім любові батьків, існує ще інша любов на яку можна покластися. Ця материнська любов Бога, Марії була їй необхідною, щоб вижити. Без неї дитина замкнулася в собі чи впала у відчай. Любов Бога врятувала її в прямому значенні цього слова.
Для нас з Вами в світлі сьогоднішньої Євангелії Євхаристія також є тим місцем де ми можемо віддати Ісусу всі наші справи, страхи, неспокої. Євхаристія принесе нам мир, який народжується з віри у силу любові Христа, його Хресної жертви, з віри в те, що Він викупив нас також від страху, непевності, стресів, від усього, що руйнує наше духовне, психічне чи фізичне здоров’я. Євхаристія – це таїнство віри, яке вимагає від нас, щоб ми відчували себе дітьми й грішниками (а не святими), щоб ми прагнули зцілення від власного егоїзму й зла. Попробуймо стати під час Літургії євангельським прокаженим і просити Христа аби Він очистив нас від прокази егоїзму, прокази нашої пихи, від прокази страху за себе, поспіху, неспокою й суму, від прокази надмірної турботи за земні справи, бо це блокує зростання Христа в нашому серці.
Під час Божественної Літургії віра відкриє нам нашу гріховність і потребу відкуплення. Щораз більше бачитимемо себе в правді. Побачимо власну проказу гріха. Пізнаємо, що ми недостойні Євхаристії, а водночас, що потребуємо її спасенної дії в нашому житті, потребуємо причащатися.
Бачимо отже як любов Божа може сприяти щасливій людській любові. Часто в любові між чоловіком і жінкою, між друзями ми завжди схильні до цілковитого володіння іншим. Часто несвідомо очікуємо від іншого абсолютної любові й безпеки. Та жодна людина не може гарантувати нічого абсолютного. Через наші абсолютні сподівання ми часто розчаровуємося. В подружжі чи дружбі ми постійно наштовхуємося на межі. Всупереч близькості відчуваємо дистанцію, народжується почуття відчуження. Дехто реагує на досвід розчарування так, що переносить свої сподівання на іншого партнера, який, на перший погляд може задовільнити їхні прагнення. Та згодом ця людина знову потрапить на обмеження.
Любов до іншої людини може вдатися тоді, коли її не абсолютизувати, а сприймати як посередника любові Бога, і коли у розчаруваннях постійно звертатися до Бога. Розчарування є важливою частиною любові. Вони розвіюють ілюзії, яким ми постійно піддаємося, немовби інший може дарувати мені абсолютну любов і абсолютну опору.
Абсолютність може дати лише Господь. Коли ми основу свого існування вбачаємо в іншій людині, тоді стаємо від неї залежними. І це почуття залежності мимоволі продукує в нас агресію. Тому що глибоко в нас закладене прагнення свободи. Залежність принижує нашу гідність. Якщо ми почуваємося щасливими лише коли нас люблять інші, ми втрачаємо самі себе.
Основу нашого життя ми повинні вбачати в Бозі. Тоді можемо насолоджуватися любов’ю партнера чи друга. Тоді можемо бути вдячними йому за опору. Бо знаємо, що він (партнер чоловік, дружина, друг) є опорою умовною, а не безумовною. Бо людина колись помре, старітиме, нездужатиме. Зрештою людина не може ручатися за свої почуття, навіть коли клянеться у вірності.
Люди, зациклені на якійсь особі, часто страшенно ревнують чи живуть у постійному страху втратити цю особу. Любов Бога, в якій ми відчуваємо свою найглибшу основу, робить нас вільними від боязкого тримання за іншу людину та уможливлює щасливу любов до неї. Через наші розчарування в комусь ми не жалітимемо самих себе, а кожного разу заново вказуватимемо собі на любов Бога, яка не є такою ламкою, крихкою, як людська, яка творить міцний фундамент, на якому ми згодом зможемо збудувати і дім своєї любові до людини, нашого чоловіка, дружини чи товариша.