Великоднє привітання Протоігумена о. Пантелеймона Саламахи, ЧСВВ

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

Дорогі браття в монашестві, сестри і браття у Христі!

Святкування цьогорічного Великодня позначеною війною та загибеллю багатьох наших співвітчизників, представників інших країн і народів. Війна залишає багатьох поранених, страждаючих, біженців. Можна сказати, що вона торкнулася чи не кожної родини, кожної людини, яка живе в Україні. Але ці святкування не знаменують закінчення війни – вона й далі триває, виникають нові воєнні загрози, і в будь-який момент до чийогось дому може застукати горе. У ці важкі дні люди звертаються до Бога із проханням, мольбою, щоб закінчилися страшні часи, настав мир і ми змогли повернутися до спокійного життя й розбудови нашої держави і суспільства. Однак надії на швидкий мир пропадають, як вранішня роса, а непевність і страх роз’їдають наші душі: як буде далі, як довго триватиме ця війна, чи зможемо ми витримати натиск?

Христос, як ніхто інший, бажає нам миру: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його. Хай не тривожиться серце ваше і не страхається!» (Ів. 14:27). Та цей мир розповсюджується від людини до людини, від серця до серця тих, які люблять Бога і зберігають його слова посеред цього лукавого і розбещеного світу (пор. Флп. 2:15). Тому й поряд із Царством Христовим – царством миру, справедливості і радості у Святому Дусі – проростають злоба, ненависть і війни, про що Христос нас попереджує: «Ви почуєте про війни та воєнні поголоски; глядіть же, не тривожтесь, бо треба, щоб це все сталося, але це не кінець ще» (Мт. 24:6). Війна – не кінець, але можливість насамперед зробити зрілий іспит сумління і покаятися за невірність Божим заповітам, малодушність, безвідповідальність і недовір’я до Божого Провидіння, які ми немалою мірою до цього часу показували; можливість для героїзму, жертви, дарування себе для тих, які сьогодні найбільше терплять і потребують нашої допомоги.

Христос сам пройшов крізь страждання і смерть, уподібнившись до нас в усьому. І коли апостоли спробували людськими міркуваннями відмовити його від цього задуму, він скартав їх, зауваживши, що існують цінності, вищі від добробуту на землі, як про це влучно написав євангелист Матей: «З того часу Ісус почав виявляти своїм учням, що йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших, первосвящеників та книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. Тоді Петро, взявши його набік, став йому докоряти: «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою!» Він обернувся і сказав Петрові: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське». Тоді Ісус сказав до своїх учнів: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною. Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде. Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» (Мт. 16:21-26). Христос справді помер. Ця смерть була жахлива і жорстока. Ми з вами свідки смерті багатьох людей у нашій Батьківщині.

Що осягнули вони, окрім того, що уможливили життя для нас? Саме смерть Христова дає нам відповідь: вона не могла держати начальника життя, він воскрес, як і сам сказав. Апостол Павло свідчить: «Бог же і Господа був воскресив – та й нас воскресить своєю силою» (1 Кор. 6:14). Після смерті Христос приходить до своїх учнів, щоб їх повернути до життя: «Сам Ісус став посеред них і до них каже: «Мир вам!» Вони ж, налякані та повні страху, думали, що духа бачать. Та він сказав їм: «Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших? Гляньте на мої руки та на мої ноги: це ж я сам»» (Лк. 24:36-39).

Ті, які віддали своє життя за інших, які невинно загинули від руки насильника, які жили згідно із своїм сумлінням, не втратять своєї нагороди – вони оглядатимуть обличчя Боже і воскреснуть так, як воскрес Христос. Тому апостол Павло закликає нас не сумувати щодо покійних, а дивитися з надією: «Не хочемо, брати, залишати вас у незнанні щодо померлих, – щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним. Бо це ми вам кажемо словом Господнім: Ми, що живемо, що залишимося до приходу Господа, – не випередимо тих, що поснули. Бо сам Господь на даний знак, на голос архангела та при сурмі Божій, зійде з неба, і найперше воскреснуть ті, що вмерли в Христі» (1 Сол. 4:13-16). Нехай ця надія переповнить наші серця, щоб вірою і любов’ю в молитві ми поєдналися з тими, яких немає серед нас, але які нас чекають у воскресінні, щоби всі разом прославили Христа за цю перемогу над найстрашнішим ворогом, смертю, і радісно співали: «Христос воскрес із мертвих – смертю смерть подолав; і тим, що в гробах, життя дарував!”

З найкращими побажаннями Божого благословення для Вас і всієї України,
о. Пантелеймон Саламаха, ЧСВВ