Про чин

Назва Чину

Василіянський Чин Святого Йосафата. Інші назви: Василіянський Чин, Отці Василіяни, Чин святого Василія Великого (ЧСВВ), Ordо Sancti Basilii Magni (OSBM).

Василіянський Чин святого Йосафата – це офіційна назва, яку прийнято на Генеральній капітулі у 1931 р. для підкреслення ролі і значення св. Йосафата Кунцевича в упорядкуванні сучасної моделі василіянського життя, оскільки така назва краще відповідала тодішньому станові Чина (Декрет Конгрегації для Східних Церков від 12.05.1932 р., потверджений Пієм ХІ).

Василіянський Чин поділяється на Провінції, які складаються з монастирів й резиденцій (так називаються монастирі, які мають менше 6 ченців). Провінції, як правило, знаходяться в межах однієї держави. На 2005 рік існують такі Василіянські Провінції: Найсвятішого Спасителя в Україні (до якої з 1992 р. долучена Закарпатська Провінція св. Миколая), яка включає 29 монастирів і резиденцій, Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Аргентині (3 мон.), св. Йосифа у Бразилії (15 мон.), Пресвятого Серця Ісусового в Канаді (10 мон.), св. Стефана в Угорщині (5 мон.), Покрова Пресвятої Богородиці у Польщі (4 мон.), св. апостолів Петра і Павла у Румунії (3 мон.), св. Кирила і Методія у Словаччині (6 мон.) та Успення Пресвятої Богородиці в США (7 мон.).

Герб Чину

Герб Василіянського чину святого Йосафата складається з обрамленого дугою вогняного стовпа, що символізує полум’я любові, як постійний дороговказ у служінні Богові й ближнім; над вогняним стовпом зображено сонце – символ самого Спасителя-Життєдавця; у сонці вміщена монограма Ісуса Христа, над якою є хрест, як знак слідування за Ним. Увесь герб оточує вінок з двох галузок: дубової і лаврової. Дубова галузка символізує постійність і міць у духовному рості і працях, а лаврова – есхатологічну, вічну нагороду для переможців. Ілюстрація представляє герб в постаті мармурової мозаїки, яка знаходиться в каплиці Генерального Дому Василіанського чину в Римі.

Харизма

Плекання спільнотового життя задля власного освячення через виконання обітів й заповідей любові та задля спасіння ближніх за посередництвом благовістування через проведення місій і реколекцій, наукову та видавничу діяльність, душпастирство і працю з молоддю.

Загальна чисельність монахів

Василіянського Чину св. Йосафата

Загалом у Чині, не враховуючи кандидатів, є 601 монах, деякі з них належать до інших Східних Церков свого права: Румунської, Угорської, Словацької та Мукачівської єпархії.

Чисельність монашої спільноти

Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні

Загальна чисельність – 303, з них громадян України – 297, включаючи тих, які знаходяться за кордоном – 42; іноземців, що працюють на Україні – 12, з них ? 6 членів належать до монашої спільноти Провінції.

З ієрейськими свяченнями – 101, студентів – 80, братів – 79, новиків і кандидатів – 43.

Опис монашого одягу

Згідно з Конституціями ЧСВВ, чернечий одяг василіянського ченця, як символ посвяти, складається з ряси (габіта), що має білий комірець (колорадку), а також пояс, мантію та каптур. Його колір – чорний, форма – для всіх однакова, якість – невибаглива. У щоденних домових заняттях, де ченці св. Василія Великого виступають як спільнота, вживають рясу, а в урочистих богослужбових відправах, за прийнятим звичаєм, теж – мантію і каптур.

Поза монастирем ченці-Василіяни, згідно з Конституціями, вживають рясу (габіт) або „клержімен”, а при зайняттях можуть носити одяг, пристосований до країни, в якій проживають, дотримуючись завжди засад скромності і самопошани, та стараються заодно пам’ятати, що не одяг робить справжнім монахом, а, власне, переміна серця та наслідування Ісуса Христа у повсякденному житті.

Дата заснування і засновник

Засновником василіянських монастирів у роках 357–358 є святий Василій Великий (329-379), уродженець Кесарії Кападокійської, який походив з вельми заможної і глибоко побожної християнської родини, яка дала багато святих. Найстарша сестра Василія св. Макрина замолоду посвятилася чернечому життю (вона багато спричинилася до зростання побожности Василія і до його монашого покликання). Двоє його братів стали єпископами (Петро і св. Григорій з Нісси).

Початкову освіту Василій здобув від батька, професора красномовства в Неокесарії. Згодом батько скерував сина на студії до Кесарії, пізніше до Царгорода і до Атен. Юнак виявив надзвичайні здібності і любов до знань. Там він також заприязнився зі своїм земляком – св. Григорієм з Назіянзу.

Але після блискучого закінчення студій популярність і великі успіхи на професорській кафедрі цілком полонили душу Василія. Оточений славою і світськими почестями, він забув про мрії своєї юності: покинути світ й жити тільки з Богом. І лише родинна трагедія (смерть брата Навкратія), благання хворої матері й переконливе нагадування сестри Макрини вплинули на переміну життя Василія. Він охрестився і незабаром розпочав аскетичне життя в Анесії. Потім Василій напише про це у спогадах: „Я оплакував з великим болем нужденне моє життя, що я його вів аж до того часу…”.

У 357-358 рр. Василій подорожував по Єгипту й Близькому Сході, щоб там почерпнути досвіду монашого життя. Повернувшись додому, він збудував монастир, заклавши вже свої правила, які згодом розвинув. Вони стали основою не лише для східного чернецтва, але й значною мірою для західного, адже і св. Венедикт мав їх за взірець, бо правила св. Василія – це „Євангелія в практиці”, які ґрунтуються майже на цитатах Святого Письма. Під Божим натхненням він зумів вказати якнайкращий спосіб для втілення науки Євангелії в життя людини.

Своєю активною апостольською працею св. Василій втілював Божу Заповідь любові (про це зокрема свідчать його понад 350 листів). Турбуючись справами Церкви й виступаючи за „нікейське” віровизнання, для підтримки правовір’я, Василій Великий у 360 році їздив аж до зараженого аріянізмом Царгорода. Протягом 360-362 рр. організовував монаші спільноти в провінціях Понту, Кападокії і Вірменії, мав багатьох учнів, завдяки чому монаше життя в Малій Азії закріпило правдиве віровизнання і стало головним розсадником християнського відродження.

У 362 р. за цісаря Юліяна Відступника старенький єпископ Кесарії Діяній висвятив Василія на диякона і попросив його допомагати боронити правдиву віру. Невдовзі Василій написав полемічний твір „Проти Евномія”. Наступник Діянія –Євсевій – у 364 р. висвятив Василія на священика. Так майбутній святий продовжував організовувати чернецтво, упорядковував літургійні відправи в митрополії, піклувався вбогими, захищав скривджених. Особливо відзначився діяльною підтримкою голодуючих у 368 році. Народ назвав його „спасителем Кесарії”. У червні 370 р. після смерті Євсевія Синод, хоч із труднощами, але вибрав на митрополичий престіл Василія, який мав високі знання, відзначався побожністю, великими ораторськими й письменницькими здібностями, був досвідченим в управі церков. У 375 р. він написав найвизначніший твір „Про Святого Духа”. У боротьбі з аріянізмом виявляв священичу стійкість до тієї міри, що його навіть найжорстокіші погрози не могли захитати.

Палаючи Божою любов’ю до нужденних, він розвинув великомасштабну соціально-добродійну акцію, збудувавши побіч Кесарії ціле містечко, яке вдячний народ назвав Василіядою. Уже в IV ст. св. Василій організовував школи, лікарні, готелі, притулки для сиріт, залучаючи чернецтво до опіки над ними. І цей спосіб служіння богопосвятних осіб досі є ідеалом як для Східної, так і для Західної Католицької Церкви.

Помер св. Василій у 379 р., не проживши й 50 років, однак записав своє ім’я золотими літерами у «Книзі життя» й залишив світлий ідеал до наслідування.

Духовність

Василіянська духовність базується на науці святого Письма й Церкви, підкреслюючи особливо такі елементи: любов до Бога і ближнього; вищість спільнотного життя над самітницьким; вірність прикладам і науці св. Письма та Церкві як харизматичному Христовому Тілові.

У серці василіянського чернецтва знаходиться слово койнонія, сопричастя, єдність з Господом через контакт з Божим словом, молитву, участь у Євхаристії, що відображається у конкретних ділах та відносинах з братами. З самої своєї природи спільне життя дає багато більше нагод сповняти всі, без винятку, Божі заповіді, особливо практикувати покору, лагідність, терпеливість, любов, самозречення. Живучи в “братстві”, багато легше сповняти євангельські приписи, бо самітник не має можливості ані нагодувати голодного, ані зодягти нагого.

Василіянські спільноти не є занадто великі задля того, щоби спільне життя сприяло зібраності монахів, пов’язувало настоятеля з монахами, а монахів – між собою на глибокому міжособистому рівні.

Розпорядок дня приписує спільну молитву, вивчення Святого Письма, фізичну працю, поміркований аскетизм і апостольську діяльність, сумісну з монашим життям.

Молитва у василіянській спільноті є укладена згідно з церковним правилом та переплетена з різними обов’язками як у середині монастиря, так і поза ним. Василіянські брати не можуть під прикриттям молитви відпекуватися від інших Господніх заповідей, зокрема щоб власними руками заробляти на хліб для себе, як також для найбільш бідних і потребуючих людей. Але навіть виконуючи різноманітні обов’язки, василіянський чернець завжди пам’ятає про Бога і молиться у своєму серці. Так то молитва не обмежується до самих лише слів, але в усій своїй поведінці василіянський чернець завжди намагається бути з’єднаним з Богом. Таким чином усе життя стається постійною й безперервною молитвою.

Василіянська спільнота – це мініатюрна Церква, повне харизматичне тіло Христове, в якій ченці шукають повної злуки з Iсусом Христом, а життя у цих спільнотах підтримується харизмами Духа Святого. Від початків Василіянські спільноти були покликані бути ідеалом і зміцнювати Церкву на основі євангельських законів.