Свято Стрітення Господнього (проповідь о. Іллі Фіголя, ЧСВВ)

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закінчення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: “Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм”. Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його “40 днем після Богоявлення”. Його святкування описує так: “Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму” (Гл. 26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві.

Причинами урочистого святкування Стрітення були дві надзвичайні події: пошесть в Царгороді й околиці та землетрус в Антіохії. У кінці 541 року в Царгороді і його околиці з’явилася пошесть, через яку кожного дня гинули тисячі людей. Так тривало три місяці. А до того в Антіохії пройшов великий землетрус. Передання каже, що в той час один праведник мав об’явлення від Бога, що нещастя, яке сталося в державі, відійде, коли буде встановлене урочисте святкування Господнього Стрітення. У 542 році, за наказом цісаря Юстиніана, відбулося урочисте святкування празника і пошесть відійшла.

Зі Сходу празник Стрітення перейшов у V ст. до Риму. Звичай процесії зі свічками на Стрітення, напевно, запровадили за папи Сергія (687-701). Цей звичай досить швидко прийшов з Риму до Єрусалима й інших міст Палестини. Світло свічок — гарний символ правдивого Божого світла, що ним є сам Господь наш Ісус Христос.

Носіння свічок процесією на Стрітення ще раніше було в практиці в Олександрії. Кирило Олександрійський († 444) у своїй проповіді про принесення Дитяти Ісуса до храму згадує про носіння свічок цього дня в Олександрії. Про таку саму практику в Анкірі говорить Теодот Анкирський († ?. 446). Звичай благословляти свічки на Стрітення прийшов аж після X сторіччя. Перший раз згадує про нього Римсько-германський служебник з XII ст.

У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.

Чому нам сьогодні важливо відзначати свято Стрітення? Що це? Гарна традиція? Який зміст лежить в цьому церковному приписі? Симеону дано було побачити в цьому Дитятку”спасіння… всіх народів”, і майбутнє “світло для поган”, і”славу “істинного” Ізраїлю”.

В перекладі зі старослов’янської Стрітення означає “зустріч”. Зустрічаються Господь-Немовля і старець Симеон. Мати Божа принесла Немовля в храм, і ведений Духом Симеон теж туди прийшов, бо йому було сказано від Бога, що він не помре, поки не побачить спасіння Ізраїлю – поки не побачить Спасителя, Месію, Христа, обіцяного пророками.

Біблія складається з двох частин, Старого і Нового Завітів. У Старому Завіті викладено життя людства від Адама до Авраама і потім життя вибраного народу від Авраама до пришестя Христа, яке було характерна тим, що Ізраїль постійно відступав від Бога, але Господь піклувався про Своїх людей, рятував, визволяв, карав, посилав пророків, намагаючись повернути їх на істинний шлях.

Старий Завіт (“заповіт” означає “договір”) було укладено на горі Синай. Мойсей звідси приносить десять заповідей. Заповіді про те, що є тільки один Бог і лише Йому одному треба поклонятися. Про те, що потрібно шанувати батька і матір, тому що без цього не може бути здорової сім’ї і суспільство розпадеться. Про те, щоб не вбивали, не крали, не чинили розпусти, не заздрили, не брехали.

І ось за допомогою заповідей, які були дані тільки Мойсею, Ізраїль дуже довго зберігався від духовного руйнування. Інші ж народи, які оточували Ізраїль, щораз більше деградували в демонічну прірву.

Такою була ситуація Старого Заповіту і середовища в якому жив ізраїльський народ. Тому немає нічого дивного в тому, що він постійно ухилявся від служіння істинному Богу, хоча Господь весь час намагався його повернути на правильний шлях. Ізраїль був дуже нечисленним народом і вижив лише завдяки заповідям. Але вони не рятували людину по суті, а тільки захищали її від повної деградації.

І ось на такому рівні Ізраїль підтримувався до тих пір, поки його історичний розвиток не підійшов до своєї межі, коли повинен був народитися Спаситель. Весь Старий Завіт, його заповіді, храмове богослужіння, благочестя, читання пророків і закону Мойсея підготували багатьох людей до прийняття абсолютно нового, вищого вчення. Воно полягало в тому, що відтепер людина звільняється від уз закону і стає під закон благодаті. Якщо ми розумом і серцем засвоїли, що таке християнство, то нам це повинно бути зрозуміло. А якщо не засвоїли, не спробували, що є благодать Божа, не пізнали істинного духовного життя, то, скільки не пояснюй, не можна зрозуміти, в чому полягає цей новий закон, чому Христа не прийняли і чому Він виявився розп’ятим. Але відчути нам це треба, бо інакше ми не зрозуміємо, чому Свята Церква обрала Стрітення своїм святом, чому Симеон дожив до такої глибокої старості, чому він сказав: “Нині відпускаєш …” – і після цього помер.

Чому Старий Завіт мав відійти? Він відійшов, він закінчився, тому що не рятував людину, а відігравав лише підготовчу роль. Можна виховувати дитинку, водити на служби, вчити Євангелії, вчити молитися, а потім, коли їй виповниться 15 років, вона раптом перестає ходити в храм: їй не хочеться, її все там дратує. Чому? Справа в тому, що людина завжди сама робить вибір, і навчити вірі практично нікого не можна, можна тільки допомогти дізнатися про неї. А чи відкриються в людини духовні очі, чи побачить вона духовний світ, чи зустрінеться з Богом або обмежиться певним ритуалом з молитов, який відбуватиме механічно, залежатиме від її власної волі. Старий Завіт створював певний ритуал, побут, умови життя, які були підготовкою для сприйняття Істини. Він створював посудину для благодаті Божої. І якщо людина сама полюбить Бога (ця заповідь дана була ще в Старому Завіті), захоче божественного життя, духовного життя, захоче долучитися до благодаті, тоді ця благодать виллється на неї.

Релігія Старого Завіту – релігія досить матеріалістична: виконуй закон, що можна, роби, чого не можна, не роби – і Бог тобі влаштує хороше життя: у тебе будуть великі стада, хороші діти, все буде в порядку. А коли раптом виявлялося не в порядку, юдей був у подиві: як же так, я ж закон виконую. Ця старозавітна свідомість, на жаль, живе в кожному з нас. Багато людей, приходячи на сповідь, не знають, у чому їм каятися. Кожну неділю в храм ходжу, ранкову і вечірню молитву молюся, святе Причастя приймаю. Євангеліє читаю. Отже, які гріхи, що священик в мене хоче? А тим часом важливе не виконання правила, важлива зустріч, зустрілися ми з Богом чи ні. І коли людина так міркує, значить, цієї зустрічі не відбулося, тому що при зустрічі з Богом людина жахається від власного гріха. Бог є світло, а те, що ми носимо в собі, – пітьма, і не помітити цього не можна. Тому, якщо людина не бачить в собі мільярди гріхів, це говорить про те, що вона ніколи Бога не бачила, що вона ще знаходиться в Старому Завіті, що до неї ще не прийшов Христос, людина не відчула, що таке благодать Божа.

Щоб її знайти, нам потрібно вирости з коротких штанців Старого Завіту. Для нас будь-які правила, звичаї, уявлення мають надзвичайну цінність, тому що ми не вміємо керуватися власним сумлінням, власним спілкуванням з Богом, не вміємо Бога запитувати, щоб Бог нам відповів. Нам потрібна оця зовнішня, законницька формація, ми прагнемо все наше життя розписати. В свято працювати можна чи не можна? А якщо можна, то до якої години? А після якої години не можна? Скільки потрібно постити до причастя, три дні чи два з половиною чи може одну годину? Ось що для людини становить величезну важливість. А насправді все це відіграє чисто дисциплінарну роль.

Багато людей здатні вести себе зовні бездоганно за допомогою правил. Такими були фарисеї. Вони виконували весь закон, всі його дрібні приписи, і при цьому робили значно більше, ніж зараз ми з вами. Але прийшов Христос – і вони Його розіп’яли, тому що у них в серці була заздрість, а про боротьбу із заздрістю їм ніхто нічого ніколи не говорив, вони взагалі про це не чули. І багато хто з нас, ганяючись за привидами виконання чогось, втрачають значно більше, не розуміючи, що головного приніс у світ Христос. Від священиків інколи можна почути таке: ти краще в піст м’ясо їси, щоб людей не їсти. Тому що іноді люди, які м’яса не їдять, мучать всіх навколо, тероризують своїх дітей, невісток чи племінників.

Ось таке зовнішнє законницьке, старозавітне ставлення до духовного життя. І нам всім треба його позбутися. А позбувається людина цього поступово в процесі воцерковлення, в процесі розкриття в нас духовного життя, сприйняття благодаті Божої. Ті правила, канони, звичаї, які в Церкві існують, святі. Вони підводять нас до Істини, роблять її наочною. А істина реалізується і розкривається в нашій душі через духовний подвиг.

Спасає не виконання правил і не пошуки особливих молитов. Часто в прагненні відчитати якнайбільше акафістів чи молитов людина потрапляє під владу якихось чисел; деякі кажуть: ось, треба сорок акафістів прочитати або щоб священик дев’ять разів молитву від страху прочитав. А чому не сорок два чи десять? Чи, може, двадцяти трьох вистачить? Чому саме сорок? Або прагнуть кудись поїхати: о, яка там благодать! О, а в цьому місці ще благодатніше! Але кожний наш храм – це Небо. Що може бути благодатнішим за нього? Ось сьогодні ви прийшли в храм, і на престолі лежить Пречисте Тіло Господнє. Ми стоїмо буквально в трьох метрах від Святая святих, яке лиш тільки можна собі уявити. Які ще потрібні святі місця? Тут Небесне Царство. Тут Тіло Христове, те саме, яке праворуч Бога Отця перебуває на Небесах, те саме, яке розпиналося на Хресті і вознеслося на Небо, те саме Тіло, до якого жінка доторкнулася з вірою і зцілилася від своєї хвороби, – воно знаходиться тут. Ніякої різниці між цим Тілом і тим немає, вони – тотожні. Ми стоїмо в присутності Христа Спасителя, ми кожен день слухаємо Слово Боже, яке лунає з Євангелія, але з нами нічого не відбувається, тому що Старий Завіт в нас ще не помер, ми всі живемо в ланцюзі якихось правил, які нас пов’язують і зробилися для нас самоціллю. Але ж правило – це всього лише милиця, яка допомагає ходити.

Господь каже через апостола Павла: “Плід духовний є любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість; на таких немає закону”. Для того, хто придбав плоди Духа, закон не існує, йому навіть не потрібно і саме Євангеліє постійно читати, бо воно написано перстом Божим на скрижалях його серця. Він уже не може вчинити інакше, аніж як сказано в заповідях. Це нам, людям, просоченим гріхом, необхідний писаний закон. Ми повинні читати Євангеліє настільки часто, щоб воно проникло глибоко в наше серце. А відбудеться це тільки тоді, коли ми почнемо гріховну коросту знімати з нашої душі. І тоді зрозуміємо, що спасають не правила, спасенною є переміна нашого життя, зміна способу мислення, виправлення власного серця.

Тому ні Старий Завіт, ні відчитування молитов, ні поїздки по святих місцях, по старцях, до чудотворних ікон нас не врятують ніколи. Це спасе нас тільки тоді, якщо ми змусимо себе виконувати заповіді Божі, а святиня, перед якою ми будемо молитися, повинна спонукати нас до виправлення, старець – зрушити, спонукати нас до святості, святі місця – нагадати про подвиги тих, хто був тут до нас.

Виконуючи заповідь за заповіддю Христовою, ми поступово розворушимо наше серце, у цій корості з’явиться тріщина, і гріхи шар за шаром будуть з нас опадати. Тоді в нас розкриється життя. А поки ми ще знаходимося в Старому Завіті і, отже, є розпинателями Христа Спасителя. Тому то ми так легко грішимо. Ті гріхи, які для святих людей, які пізнали Новий Завіт, немислимі, ми робимо дуже легко. Коли старця Силуана запитали думку про якигось ченця, він відповів: “Ти хочеш, щоб я засудив, чи що? Та я ніколи в житті нікого не засуджував. Для мене це неможливо”. Ріж його на шматки – він не зможе засудити, бо його серце стало вже іншим. А для нас збрехати, злукавити, обдурити, засудити, впасти в гріховні помисли, як кажуть, простіше простого.

Відмовитися від гріха важко, а обмежити себе всякими правилами ми можемо і робимо це з задоволенням, тому що правила виконувати легко.

Адже і в церкві можна чудово влаштуватися і нічого не робити, і настільки треновано відстоювати службу, що не втомимося анітрохи. А тим часом ми не чуємо, що читається, що співається, ми не молимося – так, перехрестимося чисто формально. Навіщо перехрестився, що це означає, чому? Абсолютно розум відсутній. Людина стоїть і про щось мріє. Про те подумав, про це. Хтось стукнув – туди обернувся. Справа стоїть доволі симпатична дівчина чи хлопець, навіть сподобалася. О священик вийшов – ви зауважили, які у нього черевики. Начебто нові? Ні, старі, просто почистив. Туди поглянув, сюди поглянув. А тут, вже і проповідь скінчилася, а там і служба Божа. Постояв, послухав і пішов. Ех, дійшов до зупинки і все забув. А завтра все спочатку.

Ось так воно і відбувається. А насправді  потрібна постійна праця душі. Коли стоїш в храмі, треба змушувати розум повертатися до молитви, до Слова Божого, а Бог, бачачи наші зусилля подасть благодать очищення серця, уважності і зосередження нашого розуму. Будьмо тверезі, постійно продираймося крізь чагарник помислів, намагаймося вдумуватися в кожне слово, щоб воно дійшло до розуму, а вже потім, якщо Бог дасть звичайно, і до серця. Тому що до розуму слово богослужіння доходить через наше зусилля, до серця – по благодаті Божій. І цю роботу, яка вимагається від нас, щоб вникнути в богослужіння, ми повинні робити бездоганно.

Кажуть, найважчий труд на світі – Богу молитися. Так, це дійсно так: ми готові що завгодно робити, тільки не молитися. Найважче ввечері Молитовник відкритий, але ще потрібно телевізор подивитися – чергову серію з серіалу, то те, то се. І так маємо виправдання: ось я втомилася чи втомився: Господь не засудить, якщо формально прочитаю. Лукавимо перед Богом. А це ж не молитва. Звичайно, з одного боку, добре, що людина примушує себе встати на читання молитви. Сам вольовий акт хороший, він спрямований до Бога, але чи відбудеться назустріч? Відбудеться зустріч з Богом під час читання вечірньої молитви чи ні? Ось що важливо. Важливо, щоб серце розкрилося назустріч Богові, щоб людина відчула себе в Божій присутності, побачила себе грішною, захотіла виправитися, знову, знову і знову. Важливо захотіти наступного дня прожити краще, ніж попереднього. Це і є духовне життя. А ми все ковзаємо, ковзаємо, ковзаємо і тому ще перебуваємо в Старому Завіті.

Свято Стрітення має величезний духовний сенс. Зустрічаються два Завіти; все краще, що є в Старому Завіті, символізує собою старець Симеон, який тримає на руках Немовля Христа. Це Немовля ще дуже маленьке, сорок днів, як народилося – але дивіться, що стається старець вмирає, щоб дати життя Новому.

Це має статися і в нашому серці: все старе має піти, щоб поступитися місцем новому.

Нехай оці свічки, які незабаром освячуватимете, дарують кожному з Вас відчуття, переживання світла, яке приходить в світ із Христом, допоможуть відчути і зустріти те світло у Вашому житті, спрямують Вас на поглиблення Вашої особистої зустрічі з Христом. А прийнявши те світло яким є Христос, несіть через своє життя, даючи його скромний промінчик любові людям довкола себе.

1 Comment on Свято Стрітення Господнього (проповідь о. Іллі Фіголя, ЧСВВ)

  1. Любов // 27.01.2013 at 02:42 //

    Хай процвітає Слово Боже, і дає плоди вчинків!!!

Comments are closed.