Отець Роман про Службу Божу для дітей – інтерв’ю Католицькому Віснику

Поділитися:

ВЕРШИНА АЙСБЕРГА

Закінчення. Початок див. у “КВ” №5, 2012

ЛІД:

Сьогодні ми закінчуємо матеріал про Служби Божі для дітей. Минулого разу ми вже дізналися, яку роль відіграють “дитячі” Меси при київській парафії св.Олександра, а зараз, завершуючи розмову з о.Віктором СИМОНОМ про те, що для нього як для душпастиря означають Служби за участі дітей, з аналогічними питаннями звернемося до о.Романа ШУП’ЯНОГО ЧСВВ, який служить при греко-католицькій парафії св.Василія Великого в Києві.

Отець Віктор: “Служби за участі дітей забирають у мене багато енергії, їх не вдається правити “по черзі” з іншими співбратами. Тут нічого не поробиш: діти відкриваються тоді, коли звикають до священика, який для них відправляє. Емоційний контакт між нами встановлюється не відразу, і його треба старанно плекати, щоб вийшов справжній діалог.

Приємно вражає те, як діти вирішують певні завдання, що перед ними ставляться, шукають відповіді на поставлені питання, не маючи ще ані аналітичного, ані абстрактного мислення – у цьому вони дечому вчать і нас, дорослих. Мені запам’яталася Меса, коли діти змогли відповісти на питання, у чому виявляється священицька, пророцька і царська місія Христа. Багато дорослих сьогодні такої відповіді, на жаль, не дадуть… Сподіваюся, що звичка ставити в духовному житті питання та знаходити відповіді лишиться з ними назавжди.

На Службі ніколи не бракує дитячої спонтанності та щирості, що часом дивує навіть батьків і до чого має бути готовий священик. Але окремо стоїть великий позитив “дитячої” Служби та катехизації: це згуртовує батьків і дає різні можливості для роботи з ними. Наприклад, ще будучи семінаристами у Ворзелі (Київська обл.), ми щомісяця готували Службу для дітей, які вже приступили до Першого Причастя. Так вони вчилися регулярної сповіді, а батьки також мали можливість приступити до Таїнства – звісно, у цей день священик приділяв їм більше часу, ніж у звичайну неділю. Після всього ми спільно з батьками готували почастунок, де вже панувала добра родинна атмосфера. Так парафія ставала для кожного частиною сім’ї.

Загалом “дитячі” Служби на парафії – найбільш теплі, сімейні. Це можу підтвердити як за вісім років служіння в Києві, так і з того, що моя перша – приміційна – Меса в Житомирі також була для дітей”.

Отець Роман: “Особливість Літургії візантійського обряду в тому, що в неї складно впровадити моменти імпровізації, тим більше – за участі дітей. Але в Літургії мають брати участь усі, хто на ній присутній, а дітей ще важче залучити, ніж дорослих. Саме тому ми проводимо спеціальну Літургію для дітей. Її визначна особливість полягає в проповіді священика, яку йому допомагають виголошувати діти. Саме допомагають, адже триває відповідний діалог із дітьми, їм ставляться питання, щоб вони могли висловити свою думку.

Іншим важливим елементом є те, що катехитки готують дітей, щоб під час Служби вони читали Апостол (читання з Нового Завіту – Прим. “КВ”). Це добре залучає дітей до Літургії, що пробуджує в них ініціативність та увагу. У Львові ми також практикували таке: коли наставав момент “Вірую” та “Отче наш”, хор стихав і дітям виносили мікрофон, щоб вони спільно по черзі молилися. Дуже приємно було чути, як звучали дитячі голоси, як діти спочатку вчилися визнавати прилюдно свою віру, а потім – виражати свою любов до Бога.

З власного досвіду скажу, що “дитяча” Літургія приносить немало стресу, бо там насправді треба викладатися, постійно щось придумувати. Отці та сестри, які також присутні на Літургії, потім часто звертають мою увагу на певні моменти та підказують, що і як можна робити краще.

Оскільки я не маю досвіду спілкування з дітьми на щодень, таке служіння з дітьми формує також і мене самого. Маючи досвід діалогу з дітьми, я в щоденному житті вже легше можу з ними порозумітися, ніж часом із дорослими. Порозмовляти, знайти спільну мову з дитиною мені тепер нескладно. Із цих розмов нерідко вимальовується духовна ситуація і самої дитини, і її родини. Діти завжди є дзеркалом своїх батьків. Варто лише прислухатися до того, що малеча говорить на Літургії – і вже розумієш, як батьки виховують їх і як загалом із ними поводяться.

Після приготування “дитячих” проповідей важко буває взятися до “дорослої”. Але часом “не йде” і дитяча: не приходять до голови жодні ідеї (треба ж приготувати конкретні запитання!), починаєш хвилюватися… Але коли виходиш до дітей, бачиш їхні щирі усмішки – одразу все налагоджується. Самі діти допомагають, і проповідь іде легко, невимушено – і дуже часто спонтанно виникають ідеї.

Під час Літургії за участі дітей дорослі майже щонеділі вибухають сміхом. От приклад. Веду я серйозну розмову про скорчену жінку, а тут виявляється, що: “Отче, а в мене вдома є динозаврик!” Тут доводиться викручуватися й залучати вже й динозаврика до проповіді… (Усміхається) Я намагаюся відповідати на будь-які дитячі репліки, щоб дитина не відчула себе зайвою.

Звісно, для того, щоб у парафії служилися “дитячі” Літургії, то найперше має бути достатньо дітей (бо кому ж тоді правити?). Але з іншого боку, діти скоріше прийдуть тоді, коли почують, що для них є спеціальні Богослужіння – особливо так є на великих сільських парафіях, де малечі нерідко багато всюди, крім церкви, де на “звичайних” проповідях і дорослі не все розуміють…

На катехизації діти отримують повний обсяг знань про Бога, а під час Літургії мають відчувати себе повноцінними учасниками церковного життя, вчитися пізнавати Бога та Церкву, роздумувати та робити висновки. Діти потрібні в Церкві, Бог любить їх – але їх не буде, якщо їх бодай по-дитячому не зацікавити, не дати мотивації прийти на Святу Літургію.

До запровадження спеціальних Богослужінь у нас у парафії діти завжди були на Літургіях (як і всюди), але їх ніколи не було видно, лише чути крики з дитячої кімнати. Так і вирішили запровадити Святу Літургію за участі дітей та молоді. Діти згуртувались, і в храмі, до речі, стало набагато тихіше: діти мають своє місце в церкві (майже біля Царських Воріт), тримають цілу Літургію спеціальні молитовники, дуже чекають проповіді. Були випадки, коли приїжджих священиків не попереджували про “дитячі” нюанси, і вони, звісно, виголошували “звичайну” проповідь. Діти, не очікуючи такого розвитку подій, після Євангелія оточували здивованого отця, а потім жалілися сестрам: “А чому отець із нами не говорив, чому він такий нечемний?..” Це нам показало, що діти – навіть найменші – у неділю вже налаштовані на безпосередню участь у Богослужінні. Вони хочуть говорити, хочуть ділитися тим, як переживають Службу. Проповідь “перехоплює” дитячу увагу в середині Служби – власне тоді, коли ця увага здебільшого губиться.

Оскільки проповідь переважно починається з питання: “А що ми чули в сьогоднішньому Євангелії?” – це вчить дітей прислухатися до Слова Божого. Коли “дитячі” Літургії тільки почалися, діти ще “нічого” не чули. А тепер вони вже добре відповідають, навіть чітко.

Важливо також зазначити, що це Літургія не лише для дітей, а й для молоді. І не тільки тому, що вона не рання і триває не дуже довго. Проповідь я намагаюся робити не для дітей або до дітей, а з дітьми. Так я збираю їх докупи і вчу бути активними учасниками Літургії. Але висновки з проповіді завжди будуть важливі як для дітей, так і для присутніх батьків, молоді та загалом для дорослих. Також проповідь можна розподілити на дві частини: першу приділити дітям, а потім звернутися до молоді та дорослих. Але я переважно намагаюся з дітьми проповідувати для дорослих. І ця Літургія, ніде правди діти, збирає чи не найбільше людей у парафії…”

Підготувала Ірина МАКСИМЕНКО

«Католицький Вісник» № 6, 2012

Поділитися: