Про духовну зрілість та поняття "пасхальних християн" роздумує о. Рафаїл Стефурак, ЧСВВ
Надходить Великдень, світла пора духовного піднесення. І вкрай важливо в цей час підтримати ближніх на їхньому шляху до Господа.
ЗЕРНА Й ПЛОДИ ВІРИ
Перед великими святами актуалізується питання так званих “пасхальних християн”, які ходять на Службу Божу та сповідаються двічі на рік. За катехизмом, вони мають право так робити. Але чи правильне таке ставлення? Про це “КВ” розмовляв з о. Рафаїлом Cтефураком ЧСВВ, парохом київської парафії св. Василія Великого.
Звісно, велика проблема сьогодення – це брак віри. Є багато християн, які нібито беруть участь у житті Церкви: приходять кілька разів на рік на Святу Літургію, пожертву складають на храм, на сиротинці, на бідних, і здається, що вже всі християнські обов’язки виконано. Але християнство зобов’язує сьогодні до чогось глибшого. До активнішого життя. Христос хоче від нас більшого. Не тільки того формалізму, якого у християнах дуже багато.
На чому має полягати активне життя? Буває, що людина щодня ходить до храму і наче активна, але з її стилю життя не видно, що вона перемінюється.
Активна участь полягає у втіленні Євангелія у своє життя. Ісус сказав: “Перебувайте у моїй любові!” (Йо. 15, 9). Якщо плоди цієї любові проявляється у щоденному житті людини, хоч би де вона була, то можна сказати, що вона справді є добрим християнином і бере активну участь в житті Церкви.
А чи не залежить ця активність від певної зрілості? Людина має дозріти до якогось рівня. Можливо, “пасхальні християни” просто ще не доросли до того ступеня.
У кожного свій час дозрівання. Потрібно вміти чекати, поки людина зміниться. Не поспішати засуджувати її за те, що вона чогось не розуміє, стоїть на своїй думці і вважає, що це нормально. Віра – це Божий Дар, але, приймаючи його, потрібно у ньому зростати. Бо можна залишатися на одному щаблі, на одному рівні, не йдучи ані кроку вперед, ані кроку вище не піднімаючись. Ми зобов’язані співпрацювати з цим даром, тобто дозрівати. Церква тому й заохочує вірних, щоби брали участь у молитовних гуртках, біблійних зустрічах з молоддю, катехезі дітей і дорослих, що це має посприяти зростанню віри. І потрібно усвідомити, що Церква нікого не засуджує, нікого не відкидає. Тішимося кожним вірним, кожною людиною доброї волі, яка приходить до храму. Якщо вона переступила поріг храму, то це значить, що вона є людиною доброї волі. У ній є зерно віри, зерно любові, зерно доброти, посіяне через батьків, через виховання в родині. Бо родина, як казав блаженний папа Йоан Павло ІІ, це домашня церква. І добра християнська сім’я є осередком, де народжується віра й де віра має зростати. Тільки тому зерну, щоби принесло добрі, щедрі, стократні плоди, треба дати можливість прорости, і Церква для того працює, завжди з розкритими обіймами приймає всіх, хто приходить чи раз в році, чи двічі, чи тих вірних, що беруть активну участь у літургії. Церква хоче всім допомогти, щоби всі були людьми віри.
Як ставитися до людей, які називають себе християнами, нібито вірять в Бога, але у власне Воскресіння – ні?
Їх не треба відкидати. Добрим словом, терпеливістю, любов’ю, ввічливістю допомогти, щоб ті люди до кінця, до глибини серця повірили, довірили себе Богові й повірили не тільки в Христове воскресіння, а й у своє теж. Церква щодня заохочує молитися за таких людей. Нікого не можна змушувати вірити. Ми маємо бути добрими апостолами. По любові вашій світ впізнає, що ви учні мої, каже Христос. Дуже мало можна допомогти людям словом – можна багато повчати, говорити, просити, але малий буде з того результат. Треба молитися. І своїм ставленням до Бога, до Церкви, до ближніх показувати, що ми насправді учні христові і що Бог у нас живе. Щоб інші, які не до кінця повірили, чия віра ще слабка, бачачи нас, сказали: «Ось християни, вони направду вірять в Христа, в Його воскресіння. Треба й мені почати так жити, як вони.
Католицький вісник, № 6 (555), 24-31 березня 2013 р.