Театр "Притча" виступив у храмі св. Василія Великого у Києві
«Був у тьмі ти раніше, хоча перед миром
computer antivirus software Світлим ділом преславний, але іде кумирам
Темним ти покорявся, був чорний в безвір’ї.
Отож світлом себе ти осяй невечірнім!»
(Панегірик з драми Т.Прокоповича «Володимир»)
У неділю 3 листопада у храмі святого Василія Великого, що при монастирі отців-василіян у Києві, відбувся виступ Київського молодіжного духовного театру «Притча».
40-хвилинне дійство за драмою Феофана Прокоповича «Володимир» мали змогу побачити численні парафіяни та запрошені ними гості. Вистава, що присвячена 1025-річчю Володимирового хрещення Русі-України, представляє внутрішню боротьбу, яка відбувається в душі Володимира, коли він надумав відмовитися від «поганства». Водночас показано протистояння князя Володимира Святославовича з користолюбними і неосвіченими жерцями, а також деякі варіації на тему можливого процесу прийняття Володимиром доленосного рішення для всієї Київської Русі.
Переконлива гра акторів-аматорів вражала реалістичністю зображуваних образів та подій. Відчувалася відшліфована нелегкими репетиціями акторська праця на «одному подиху» та цікаві режисерські прийоми, що роблять виставу такою, що не залишить байдужим нікого. Після перегляду глядачі аплодували стоячи, що свідчить про майстерність виконавців вживатися в образ свого персонажу аж до «мурашок на шкірі» за словами одного з глядачів.
Молодь з театру “Притча” хоча й на волонтерських засадах та не без хвилювання жертвує своїм часом і особистими справами, але з величезним бажанням присвятити свою працю Богу задля служіння тим, котрі найбільше потребують Благої Звістки Господнього Слова, але ще не мали змоги її почути.
Довідка: До складу театру «ПРИТЧА» входить столична молодь, яка належить до різних конфесій. Розвиток театру відбувається під патронатом Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. Театр був заснований 28 лютого 2013 року з благословення владики Йосифа (Міляна), Єпископа-помічника Київської архиєпархії УГКЦ. Основним завданням для театру є показ вистав на духовну і моральну тематику, особливо у спеціалізованих середовищах, таких як місця позбавлення волі, військових частинах, будинках для осіб похилого віку та сиротинцях, які знаходяться на території Київської архиєпархії.
Повідомила Світлана Філоненко
ЗАПРОШУЄМО, до нашої театральної спільноти.
Хто бажає може приєднатися в ролі актора, а кому цікавіше займатися організаційними питаннями – будемо вам раді, а може хтось залюбки пише статті, відгуки, фотографує чи знімає на відео – для вас наша прес- служба.
067 214 85 94 Оленка (асистент керівника)
teatr.ugkc@gmail.com
Шукайте і знайдете…
Кажуть, що в церкві завжди почуваєшся по-особливому. Сперечатись не буду, бо так і є, але вдвічі приємніше, коли в церкві практикують різноманітні перфоманси, наприклад вистави. Здавалось, поєднати театр і церкву майже неможливо, бо театр – це гра твого тіла, емоцій та вражень, а церква – справжнє твоє єство і діалог з Богом. Проте у сучасному світі немає нічого неможливого. У неділю Монастир святого Василія Великого став сценою для вистави «Володимир» Феофана Прокоповича, яку успішно втілив у життя Молодіжний духовний театр «Притча». Якщо чесно, то спочатку я трішки скептично ставилась до діяльності цього театру, атмосфера тривкої недовіри панувала загалом у всьому залі, але тепер розумію, що дарма. Без сумніву, це усвідомили й інші люди, які були присутні на виставі. Словами не передати, які вулкани емоцій вирували всередині при перегляді виступу.
Незважаючи на те, що кістяк театру «Притча» становить звичайна християнська молодь без акторської освіти, але, якою силою слова й духу вони володіють. Можливо, їм не вдалось так точно передати головний зміст ролей, які вони грали, але з якою невимовною щирістю та неймовірним натхненням вони це робили. Не раз чула, що коли актору вірять, то він справді актор. Зі стовідсотковою впевненістю пишу, цим парубкам та дівчатам я повірила з першого слова, з першого руху. Погляду не хотілось відривати, бо здавалось, що тільки відволічешся, то одразу втратиш суть всієї вистави. Актори просто прикували до себе, змусили не просто поверхнево спостерігати за тим, що відбувається на сцені, а вдивлятись, глибоко аналізувати і в кінці робити свої висновки.
Не можу не згадати центрального персонажа вистави Володимира, якого зіграв Микола Федоров. Хлопець не просто проник тілом і душею в цю роль, він зумів дуже органічно передати ті хвилювання, які переживав Володимир під час переломного моменту – нелегкого вибору між християнством та язичництвом. Разом з ним, кожен глядач роздумував над темою існування Господа, шукав Його у собі. Не мало важливою виявилась і роль демонів, які втілювали дівчата: Наталя Ковальчук, Мирослава Козачок та Наталка Саранчук. Їхня гра була напрочуд переконлива, акторки з неймовірним натхненням втілювали свою роль. Проникливі погляди, впевнені й спокусливі голоси, зваблива мова тіла – усе це дівчата зуміли поєднати і створити цілком доконані образи. А як автентично передали роль тубільців Олексій Плохотюк, Тарас Гриценко та Володимир Заверуха. Хлопці не просто вивчили слова напам’ять, а потім просто відтворили їх перед аудиторією, вони пропустили їх через себе, зуміли віднайти ту грань, яка б найточніше відтворювала почуття тодішнього населення.
І здавалось би, що давня література надзвичайно важка для сприйняття, але як фантастично-просто й по-сучасному зуміли передати її хай не справжні актори, а талановиті аматори. Хочеться лишень щиро вірити і надіятись, що Боже слово, яке лунає через їхні вистави, буде почуте. Тішить і те, що моя думка є не одиничною, в очах присутніх глядачів жеврів той вогник віри, який розпалили актори під час вистави. Наприклад, Володимир Савінов директор плейбек-театру “Дежавю-плюс”: вважає, що молодіжний театр «Притча» знає, що він робить; він несе християнські цінності через твори найвищої проби (а ми знаємо, що Феофан Прокопович – це класика української літератури). На його думку, цікавими були і декорації, й інтерпретація твору, і зміна мізансцен. Щодо акторів, то пан Володимир зазначає, що грали вони із серцем і любов’ю до того, що вони роблять; у їхній грі відчувалось бажання донести головну ідею християнської віри. Тішить й те, що театр взяв на себе відповідальність розкриття складної та неоднозначної теми, а саме боротьбу християнства з язичництвом, показали процес важкого, глибокого, можливо, навіть особистісного вибору віри Володимиром. Пан Володимир щиро надіється, що театр зможе пропагувати й поширювати християнські ідеї не лише на людей, які перебувають у тюрмах, чи серед людей похилого віку, а й на більш широку аудиторію.
Мені нічого додати, як і Володимир Савінов, вірю, що це всього лише перші кроки театру, а попереду їх чекає світле майбутнє. Хай Бог благословляє християнську молодь театру на розвиток й допомагає у нових починаннях. Впевнена, що такі люди забезпечать успішний культурний та релігійний поступ нашої України.
підготували Іринка Мокрицька