“Прочани повертають Святій Землі її святість”, – о. Роман про паломництво до Святої Землі

Вкінці квітня о. Роман Шуп’яний відвідав Святу Землю з групою прочан. Отець поділився враженнями від поїздки для сайту монастиря. Про духовність Святої Землі, особливу паломницьку атмосферу, а також про прив’язання до духовних практик та про те, чому варто їздити в паломництва, ми поговорили з ігуменом монастиря св. Василія Великого у Києві.

Вирушаючи в паломництво, перш за все хотів доторкнутися до тих місць, де провів своє земне життя наш Спаситель Ісус Христос.

Хотілося пережити ту новозавітню атмосферу, в якій народжувалася Церква, подивитися на масштаби Святої Землі, її святині, на природу. Я їхав вперше, тому нічого нового не запропонував від себе як духівника паломництва.

Програма прощі відбувалась протореним шляхом. Моїм завданням було супроводжувати учасників прощі, щоб служити вірним послугою Святих Тайн, духовними бесідами – особистими та проповіддю. При відвідуванні кожного місця, моїм завданням було читати уривок зі Святого Письма та сказати декілька слів щодо духовного значення тої чи іншої події, що відбулася на певному святому місці.

Гід розповідала про історичні аспекти місць, котрі ми відвідували. Місцями це були навіть міфічні, надумані історії. Моїм завданням було наголошувати саме на духовному значенні святих місць. Коли ми відвідували гору Блаженств, я наголошував на тому, що для нас означає Христова проповідь про блаженства, що означає бути щасливим сьогодні.

У Кані Галилейській я отримав приємні враження, коли на місці, де Ісус вчинив своє перше чудо, подружні пари відновлювали свої подружні обітниці, кладучи руку на Євангеліє.

Навіть у мужчин було видно їхнє зворушення. Я роздумував над цим, згадуючи своїх батьків, які цього року святкуватимуть 40 років подружнього життя. Ці подружжя, мабуть, також вже не один десяток років разом, але як часто вони пригадують собі свої присяги і чи взагалі говорять про це? Я спостерігав той момент, що, можливо, вони прожили разом років 15-20, а це вперше від шлюбу вони промовили ті слова обіцянок любові.

Вони справді були цим зворушені, бо в рутині сімейного життя дуже занедбується ніжність. Ми молилися за всі подружжя, щоб вони були прикладом християнського життя, втіленням любові Христа до Церкви та Церкви до Христа. Молилися також за ті сімейні пари, що в Україні, щоб вони були джерелом покликань до гідного християнського життя та добре виховували своїх дітей.

Інший момент, який мені особливо запам’ятався – це відновлення хресних обітів на Йордані.

Насправді, можна естетично насолоджуватися цими місцями Святої Землі, а всередині нічого не пережити. Коли люди відрікалися від сатани, підтверджували обіцянку служити Христові, в Нього вірити, це було зворушливо. Занурюючись, вони казали, що з’єднуються з Христом і тоді відчувалася глибина пережиття, і це надихало.

Духовно насичені враження ми пережили при ламанні хліба на місці, де Христос справляв останню вечерю.

Ми взяли вина, чашу, хліб, спільно помолилися та прочитали уривок про Тайну вечерю. Ми пережили цей момент єднання Христом, ту атмосферу, думками та серцем перенеслися в цей вечерник. Хотілося немовби сісти десь поруч Христа і взяти від Ісуса той хліб, який він роздає своїм учням. В однієї нашої старшої прочанки були і сльози на очах – переживання емоційне. Ми ламали хліб, кожен підходив до чаші, змочував його вині та споживав.  Це був зворушливий момент євхаристійного єднання, відчувалось, що всі є великою родинною спільнотою.

Спільне перебування паломників завжди має цей аспект єднання спільнотового. Чужі люди стають рідними, їхнє спілкування дуже приємне. Ми молилися одне за одного, спілкувалися, черпали одне від одного духовну та емоційну наснагу, підтримували.

Золотою ниткою нашої паломницької подорожі була пам’ять про Україну та постійне згадування її в молитві.

При кожній нагоді, де б ми не зупинялися, ми читали уривок зі Святого Письма, роздумували над ним та молилися Отче наш, Богородице, Під твою милість. Я наголошував , що молимося також за Україну, за наших воїнів, за вимушених переселенців та за наші родини. Дуже приємно було те, що я відчував солідарність прочан з моїм наміром.

Найчастіше під час прощі виникали питання, чи тут справді був Христос, чи саме в цьому місці він здійснив чудо.

Питання були взагалі різного роду: про монаше життя, принципи, правила, про Церкву, ситуацію в Україні, про об’єднання Церков. Будь-яка тема, яка зачіпалася в розмовах, отримувала багато різних думок, а пізніше всі зверталися до думки отців. Заторкували теми стосунків хлопця і дівчини, чому дівчина не може вийти заміж. Великий спектр запитань.

Важливий момент, що виявився під час прощі – це прив’язання до практик.

Наприклад, під час наших відвідин сувенірної крамниці виявилося, що хрест не можна передаровувати. Будь-який хрест – прозвучало в крамниці – не можна дарувати, натомість єрусалимський хрест можна. Я почав критикувати цей підхід і виявилось, що коріння цієї історії походить з України. Ми вияснили, що паломники навчили продавців цього забобону, а ті це вміло використали. Виникла дискусія.

Те ж стосується 33 свічок, які треба запалити на Гробі Господньому. Також наголошувалося, що бажано палити воскові (адже ті дорожчі), а не парафінові. Чому 33? 33 роки прожив Ісус, можливо, тому.

Мене запитували: «Отче, яку краще ікону чи хрестик купити?»

Люди привязуючись до речі, а не плекаючи віру в Бога, твердили, що успіх справи залежить від купленої ікони, хрестика, вервиці. Наприклад, якщо цю ікону купити, то буде успішною родина, а цю – вдасться бізнес. У цьому випадку людина стає розгублена, бо вона не знає, що зараз для неї важливіше. Така особа приходить до священика і запитує про пораду, хоча не завжди пізніше чинить відповідно.

Люди залежні від таких речей, і мені дуже шкода з цього приводу. Ми як священики старалися це вияснити, хоча багато людей не погоджувалися з нами. Старались пояснити, що у всьому є найперше сенс духовний. Наприклад, ікона «Христос – Дерево Життя» даруватиме нам життя як джерело усього живого, коли ми за посередництвом цієї ікони молитимемося Йому. Але якщо на іконі буде зображений Христос зі Святим Письмом, Який благословляє, то він теж дасть нам життя.

На запитання, яку краще купити ікону, я відповідав: таку, щоб вам було комфортно до неї молитися.

Щоб ви, дивившись на ікону, зустріли в серці Бога. Якщо ви хочете вийти заміж і купуєте ікону в надії, що помолившись саме до цієї ікони, вийдете заміж, то це не є правильно. Зображення на іконі має пробудити в нас бажання взагалі молитися, спілкуватися з Богом.

Це загальна проблема вірних, але в таких місцях вона часто загострюється. Немає різниці, чи це буде хрест єрусалимський, чи хрест православний, хрест св. Франциска чи хрест Бенедикта. Важливо, щоб людина мала в серці відчуття, що вона християнин і носить Христове знамення.

Наведу ще одну критичну думку про Ізраїль. Святість Святої Землі залежить від людей.

Мені здається, що святості туди більше приносять паломники, які там моляться, ніж вони її звідти беруть. Політична ситуація там дуже складна і якщо подивитися, як живуть мешканці того регіону, то святого там дуже мало. На жаль, любові одне до одного там сьогодні немає. Через це земля втрачає святість. Її привозять паломники, які приїжджають зі своїм прагненням Бога, з молитвою, Літургією. Вони, так би мовити, повертають святість, яку подарував тій землі Ісус Христос.

Христос казав, що ні в Єрусалимі, ні на горі не будуть поклонятися Богові, але правдиві ті поклони, які будуть в дусі й правді. («…час надходить, коли ані на оцій горі, ані в Єрусалимі будете ви поклонятись Отцеві… Та надійде час, – ба, вже й тепер він, – що справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді». (Йо 4, 21-23)). Ми не мусимо узалежнювати зв’язок з Богом лише пов’язуючи цей зв’язок з певним паломницьким місцем у світі. Там, де наше серце буде наповнене Його благодаттю, ми знайдемо з Ним зв’язок. Тоді нам не потрібно буде спеціально їхати ні в Люрд, ні в Фатіму, адже ми будемо мати в серці, у спільноті Бога, який живе і освячує нас своєю благодаттю.

Це не означає, що взагалі не треба туди їхати. Враження, отримані від паломництва, допомагають відновити прагнення Бога, знову його пережити. Це свого роду легкий шок – ми маємо задуматися, чи ми на правильному шляху, чи Бог мені важливий, чи Він є у моєму житті.

Паломництво – це своєрідні реколекції, це як піст перед Пасхою, коли людина задумується над своїм духовним життям.

Дякую Патріаршому паломницькому центру за запрошення очолити духовний супровід групи та дякую також Богу, що дав мені силу, ласку полетіти на Святу Землю. Бажаю всім, хто збирається в паломництво, отримати якомога більше духовних вражень, пережити свою особисту єдність з Христом.

Монастир